Багато говорять сьогодні про інфогігієну. Як відсіювати інформаційні повідомлення, аби не стати жертвою ворожої дезінформації, яким джерелам довіряти, а яким ні. А що, як ми шукаємо відповіді на екзистенційні питання? «Не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога, ― багато бо лжепророків прийшло на світ» (1 Йо 4,1), ― каже апостол і євангелист Йоан. «Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пт 5,8), ― застерігає апостол Петро. Як випробовувати духів і не стати жертвою невидимого противника, відповідає богослов’я та люди, які ним професійно займаються.
Богослов’я сьогодні навіть самими християнами сприймається як особлива сфера для втаємничених. Не кажучи вже про представників інших релігій чи невіруючих. Натомість Учительський Уряд Церкви намагається по-всякому це спростувати, наголошуючи на життєдайній силі богослов’я для розвитку культури в будь-якій країні.
Але щоб воно виконувало своє справжнє призначення і не припадало пилом у витісненій на маргінес резервації, слід задуматися над тим, які люди повинні розвивати богослов’я як повноцінну наукову дисципліну та в доступний спосіб представляти його суспільству для вирішення конкретних викликів. Адже це ще одне призначення цієї сфери.
Богослов’я не є сухою ні до чого не придатною теорією. І якщо через когось воно поставало у настільки непривабливому світлі перед громадськістю, це означає, що ним займалися не фахівці. Аби цього уникнути, Католицька Церква засновує церковні університети та факультети, а у своїх документах прописує принципи їхнього функціонування та вимоги до осіб, покликаних розвивати церковні науки (богослов’я, філософію, канонічне право тощо). Конгрегація католицької освіти їх канонічно засновує або затверджує. Першим документом, який регулює їхню діяльність і детально прописує вимоги до них, є Апостольська конституція Папи Івана Павла ІІ «Sapientia christiana» («Християнська мудрість»). Пізніше її положення продублює та доповнить сучасним станом справ Папа Франциск у Апостольській конституції «Veritatis Gaudium» («Радість Істини»).
Від католицьких університетів церковні відрізняються тим, що спеціалізуються саме на священних дисциплінах. А також дисциплінах, «які, хоча їм бракує особливого зв’язку з християнським Одкровенням, все ж таки можуть надати істотну допомогу в справі євангелізації» (SC, передмова ІІІ). Вищезгадані конституції так формулюють завдання цих закладів: «ретельніше дослідження різних ділянок священних дисциплін з тим, щоб день за днем досягати глибшого розуміння священного Одкровення, повніше відкривати передану нам предками християнську мудрість, підтримувати діалог з відділеними від нас братами і сестрами і нехристиянами, в також відповідати на питання, які повстають з прогресом науки» (SC, передмова ІІІ).
Церковні університети (факультети) ведуть у галузях священних дисциплін дослідження; навчають студентів ― чоловіків і жінок, осіб, покликаних до чернечого чи священичого стану, і мирян; надають наукові ступені; спілкуються з громадськістю, в тому числі і через інформаційний простір, тим самим демонструючи місійну природу Церкви та її пророче покликання у світі ― проголошувати Істину. Випускники церковних університетів чи факультетів, пройшовши у них попередньо формацію, завершивши відповідний навчальний цикл (бакалаврат, ліценціат, докторантуру), засвоївши згідно з навчальним планом встановлений перелік базових дисциплін та зробивши глибше дослідження в одній з них, ітимуть у світ. Чи то як душпастирі, чи то як миряни, яким надано певний уряд. Пізнавши Істину, вони діляться нею з іншими, аби формувати у них євангельський спосіб думання і дії. Це, на думку дослідника церковних та католицьких університетів Олександра Січі, є можливим, оскільки «на відміну від скептиків і релятивістів католики дотримуються особливого переконання щодо правди: а саме, що до певної обмеженої, але реальної міри правду можна осягнути і передати іншим».
Християнство правду черпає з Об’явлення і за допомогою богослов’я та філософії її осмислює та передає іншим, встановлюючи зв’язки з іншими дисциплінами та наповнюючи його духом культури різних народів. Тому Святе Письмо і жива Традиція Церкви є в основі церковних університетів (факультетів). Останні тісно співпрацюють не лише зі світом, який потребує «радості Істини» ― євангельського духу, а й з церковною ієрархією. Це необхідно для того, щоб викладачі чи випускники таких закладів несли у світ не свої погляди, а вчення, яке Церква передає від Ісуса Христа. Для цього компетентна церковна влада особі, покликаній викладати священні науки в церковному університеті надає спеціальне повноваження (mandatum). За словами доктора канонічного права о. Михайла Димида це означає дві речі: «те, що людина з мандатом перебуває в сопричасті з Католицькою Церквою та що доктрина, яку вона представляє, відповідає вченню Церкви».
Також ця людина згідно з вищезгаданими конституціями повинна «відрізнятись багатством знань, свідчити життям, та мати почуття відповідальності; мати відповідний докторат або рівноцінний ступень або виняткові і особливі наукові досягнення; пред’явити документальне підтвердження придатності для виконання наукових досліджень, особливо через опубліковану дисертацію; продемонструвати здатність до викладання» (стаття 25), «відрізнятись зразковим життям, чистотою вчення, і відданістю обов’язку з тим, щоб могти ефективно сприяти справжній меті Церковного факультету» (стаття 26). Тоді вона матиме, що сказати світові, і зробить це справді фахово, без викривлень та з можливістю застосувати об’явлену правду до вирішення різноманітних викликів.
А пересічна людина, шукаючи відповіді на екзистенційні питання, пізнаючи Бога та вчення Церкви, завжди зможе перевірити, хто той, до думки якого вона має намір прислухатися, і наскільки автентично та професійно він передає Істину.
Василь КАЛИТА для ДивенСвіту